Собаки лають, а караван іде

Собаки лають, а караван іде

            Більше 28-ми років працюю суддею, бачив різні правила  призначення суддів на посаду судді та на адміністративну посаду. У 1987 році, на загальнодержавних виборах, я вперше був обраний суддею Хустського району на 5 років. У 1990 р. закон змінили і суддів почала обирати обласна рада на 10 років. Через кілька років і цю норму було змінено і судді вперше почали призначатися указом Президента на 5 років, а потім рішенням ВР України обиралися безстроково. Правила призначення суддів на адміністративні посади за цей час змінювалися 5 разів. І кожен раз мінявся орган, який здійснював цю процедуру. За ці роки змінилося багато влад, багато урядів. У кожного з них був свій підхід до суду взагалі і до суддів зокрема. Кожна влада бачила роботу суду по-своєму, кожна влада залишила за собою певний слід у законодавстві, що стосувалося організації роботи суду. Схвалювати чи засуджувати котрусь із них не буду. Хоча  було всяке, а деколи доходило до смішного. Один міністр із команди Ющенка, переконуючи суспільство у необхідності зняти недоторканість із суддів, договорився до того, що заявив на всю країну нібито у суддів така недоторканість, що їх навіть митниця не має право оглядати. Більшість людей із цього, звичайно, посміялися, особливо митники, але ж не всі орієнтуються у законодавчих нормах, а слова міністра, трансльовані по телебаченню, важать чимало. На жаль, цю естафету підхопили і багато нинішніх представників влади. Засоби масової інформації рясніють звинуваченнями на адресу суду і суддів та закликами до суспільства: «люструвати, реформувати, поміняти і т.д.». Найпопулярнішим приводом для цього є нібито низький рейтинг довіри громадян судовій системі. І чим менше підтримки ця ідея знаходить під час прийняття того чи іншого закону, тим нижчий рівень довіри до суду  озвучують її прихильники у засобах масової інформації.Інший міністр, із нині діючого уряду, вважає, що звернення до Венеціанської комісії та Конституційного суду України з поданнями про тлумачення закону «Про очищення влади» в частині люстрації суддів це напад на закон.

            На 13-му з’їзді суддів України, який у листопаді цього року пройшов у Києві, голова ВС України Я. Романюк, який є дуже поміркованою і толерантною людиною, не стримався і дав досить різку і категоричну оцінку діям та висловлювання можновладців, спрямованим на дискредитацію судової гілки влади. Деякі вислови хотілося б процитувати. «Складається стійке враження, що вся ця негативна «піар-кампанія» щодо судів спеціально проводиться для відвернення уваги людей від того, що економічні реформи гальмуються і не дають позитивного ефекту. Збереження в суспільстві високого градусу невдоволення судами вигідне політикам, які проштовхують ідею тотального звільнення всіх без винятку суддів, адже переважна більшість ораторів навіть не намагається послуговуватися фактами та об’єктивною інформацією, коли говорить про суди. …Так, проблема недовіри громадян до судів у нас є, за останні роки вона загострилася та вийшла на перший план. Проте, коли озвучуються результати тих чи інших соціологічних досліджень, звертайте увагу на респондентів, які брали участь в опитуванні, – і ви одержите іншу картину, ніж видається на перший погляд.На початку цього року компанія “РезерчБрендінг Груп” (Research&BrandingGroup) презентувала результати соціологічного дослідження на тему «Оцінка роботи судової системи України», опитування для якого проводилося в 22 областях України та м. Києві. Опитування складалося з двох частин: загальнонаціонального, респондентами якого було все населення України, та спеціалізованого, респондентами якого були учасники судових процесів. Результати опитування показали, що рівень довіри населення до судів напряму залежить від того, звідки люди одержують інформацію про роботу судів. Так, учасники спеціалізованого опитування довіряють судам значно більше, ніж учасники загальнонаціонального опитування (40 % і 13 % відповідно). При цьому показово, що 87 % респондентів загальнонаціонального опитування ніколи не брали участі в судових розглядах». Кінець цитати.

Дуже схожу оцінку нинішній ситуації навколо судової гілки влади дав і колишній голова ВС України В. Маляренко, який зазначив, що виконавча влада намагається «реформувати» суди тому, що не має змоги реформувати медицину і освіту, економіку і комунальне господарство, не може підвищити життєвий рівень людей, і тому відволікає їхню увагу на суди.«Суди — це могутня зброя в боротьбі за владу і тому, природно, що влада хоче мати свій суд. Суди — це могутня зброя в боротьбі за власність і тому, природно, що бізнесові клани намагаються приборкати суди. Ось головні чинники, які спонукають до «реформування» судової системи», — каже Маляренко.

         Ситуація ж у самій судовій системі на даний час також є досить неоднозначною і дещо дивною. «Завдяки» низці законодавчих змін суди різних інстанцій остаточно втратили будь-яку корпоративність. З одного боку це добре, бо кожна вищестояща інстанція є неупередженою до рішень, прийнятих нижчестоящою інстанцією, і у людини є надія, що якщо не в першій інстанції, то в другій, або в кінці-кінців у третій, вона доб’ється справедливості. Взагалі-то, в суді, на відміну від правоохоронних органів - міліції, прокуратури, СБУ, особливої професійної корпоративності, у розумінні – будь-яким способом захистити «честь мундира»,  ніколи й не було. А зараз  немає взагалі ніякої. Суддів перестали збирати на спільні семінари, голови апеляційних судів, їхні заступники, секретарі палат обираються на загальних зборах суддів, єдиноначальність відсутня, кожен суддя трактує закон, виходячи із своїх особистих знань і професійного досвіду, виробити єдину думку в багатьох спірних питаннях, хоча б в області, дуже важко. От і з’являються різні рішення по однакових питаннях. А дивина цієї ситуації полягає в тому, що кожна судова інстанція, не дивлячись на те, що приймає своє, самостійне рішення, підпадає під шквал загальної огульної критики. Тобто, судді загальних судів отримують «на горіхи» і за рішення адміністративних судів, і за рішення господарських судів, і за апеляційну інстанцію, і за касаційну. І, відповідно, навпаки.  Хоча в дійсності кожен повинен відповідати за свої дії. Але хто тут хоче розбиратися, якщо є конкретна мета – одних прибрати - інших призначити. Зверніть увагу  на риторику деяких завзятих прибічників цього «прибирання». Головним аргументом повної зміни суддівського корпусу є фраза: «У нас є на ці місця кваліфіковані юристи». Я переконаний, що ключовими словами у цій фразі є слова – У НАС. Не сподівайтеся, що під ними вони розуміють народ України. У НАС – це у тих, хто буде призначати нових суддів, хто буде вирішувати, НАШ суддя, чи НЕ НАШ.

Що стосується так широко «розкрученого» сьогодні терміну «рівень довіри громадян до суду» то це, на мою думку, поняття дуже суб’єктивне. Адже більшість суб’єктів правовідносин дають оцінку судовому рішенню виключно відносно себе. Їх мало обходять тонкощі права, інтереси інших суб’єктів. Критерій у них один. Якщо рішення у мою користь, значить справедливе, якщо на користь іншої сторони, значить куплене.  Зрозуміло, що судове рішення не завжди може бути таким, щоб задовольняло всі сторони. Адже суддя при вирішенні справи повинен керуватися законом на засадахверховенства права. До речі, до недавно, у вітчизняному законодавстві термін «справедливість» був взагалі відсутній. У Конституції України ви його не знайдете й сьогодні. Вперше цей термін з’явився в цивільному кодексі  у 2004 році, де «справедливість» визначено  як одну із засад цивільного законодавства. Але в цивільному праві його скоріше можна вважати суто декларативним, тому що тлумачення цього поняття у кодексі відсутнє.Тільки у кримінальному процесуальному кодексі є стаття  414, яка зобов’язує суддю при винесенні рішення пам’ятати про «справедливість». Згідно цієї норми невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м’якість або через суворість.І це все. Інші сім разів у цьому кодексі термін вживається як технічний або декларативний.

Але повернемося до рівня довіри громадян до суду, його походження та ролі  суду (судді) при його визначенні. Візьмімо простий приклад: злочин вчинила особа, у якої є велика родина, а у потерпілого немає нікого. Як суддя повинен приймати рішення, на засадах верховенства права, забезпечуючи кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, як передбачено ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», чи з оглядкою не  «рівень довіри громадян», який буде у родини обвинуваченого у випадку його засудження? Думаю, відповідь очевидна.

Тому я вважаю, що рівень довіри громадян до суду не може бути визначальним при вирішенні долі судової системи взагалі і суддів зокрема, навіть у тому випадку, коли він не є дуже високим. Адже суд не благочинна організація і не бюро добрих послуг. Суд – орган Державної влади, на який покладено обов’язок відправлення правосуддя. Встановлюючи істину, караючи винних, суд завжди наражається на те, що його рішеннями хтось буде незадоволеним.

16 жовтня 2015 року КОНСУЛЬТАТИВНА РАДА ЄВРОПЕЙСЬКИХ СУДДІВ (КРЄС) ухвалила ВИСНОВОК № 18 про позицію судової влади та її відносини з іншими гілками державної влади в умовах сучасної демократії. І хоча цей висновок стосується всієї Європи, складається враження, що в його основу покладено ситуацію, яка відбувається саме в Україні. Судіть самі. Згідно висновку судова влада є однією з трьох гілок влади демократичної держави. Вони є взаємодоповнюючими, і жодна з них не є “верховною” та не домінує над іншими. У демократичній державі три гілки державної влади функціонують як система стримувань і противаг, що робить кожну з них підзвітною в інтересах суспільства в цілому. Принцип поділу влади сам по собі є гарантією незалежності судової влади. Незалежність суддів не є прерогативою чи привілеєм і надається їм не для захисту власних інтересів, а в інтересах принципу верховенства права для всіх, хто прагне та очікує справедливості. Незалежність судової влади – засіб забезпечення неупередженості суддів. Тому вона є передумовою гарантії того, що всі громадяни (та інші гілки влади) будуть рівними перед судом. Незалежність судової влади є невід’ємним елементом її обов’язку неупереджено вирішувати спори. Тільки незалежна судова влада може ефективно реалізувати права всіх членів суспільства, особливо представників уразливих та непопулярних прошарків населення. Незалежність – це фундаментальна вимога, яка дозволяє судовій владі охороняти демократію й права людини. Конституція утворює судову владу і, таким чином, надає легітимності як усій судовій системі, так і окремим суддям, які здійснюють свої повноваження як її представники. Конституційна легітимність окремих суддів, які мають гарантії перебування на посаді, не повинна підриватися  заходами законодавчої або виконавчої влади, вжитими внаслідок змін у політиці.

   З точки зору права цей висновок є ідеальним. Але чи має він щось спільне з нашою дійсністю. Не думаю. У нашій країні суд наполегливо називають третьою владою, умисно виокремлюючи на перше і друге місце законодавчу та виконавчу. І це не випадково. Користуючись такою «розкладкою», придуманою тими, хто хоче мати необмежений вплив на суди, представники законодавчої та виконавчої влади вважають суд найнижчою гілкою і всіляко намагаються переконати громадськість у тому, що вони вправі диктувати судам свою волю. Але ж стаття 6 Конституції України  не ділить Державну владу ні на гілки, ні на першу, другу, третю. Вона визначає, що Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

То чому ж тоді представники двох влад так огульно паплюжать представників іншої влади. Як казав класик – значить, це комусь потрібно.

Пам’ятаєте, яка істерія розгорнулася у ЗМІ перед прийняттям останнього (сontraspemspero) закону України «Про судоустрій і статус суддів»  відносно необхідності позбавлення суддів недоторканості, через яку їх неможливо притягнути до кримінальної відповідальності. Шумів уряд, шуміли депутати, а в новому законі статтю 49, якою передбачається недоторканість судді,  залишили у попередній редакції. Бо далі її скорочувати вже нікуди. Згідно цієї статті суддя є недоторканним. Затримання судді або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здійснено без згоди ВР України. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи. Судді може бути повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення лише Генеральним прокурором України або його заступником.

Згідно КПК України, для того щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності, потрібно внести відомості про злочин у ЄРДР, повідомити її про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, зібрати докази, скласти обвинувальний акт, вручити його копію цій особі та направити цей акт до суду.

Як бачите, не така вже й «непробивна» ця недоторканість. Тут іде мова лише про особливий порядок арешту, відсторонення від посади та проведеннястосовно судді оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій. І все. Більше ніяких перешкод для притягнення судді до кримінальної відповідальності. Але хтось дуже хоче, щоб повідомити судді про підозру і заарештувати його міг будь-який працівник поліції, бо арештований до вироку суду суддя може бути більш схильний до співпраці зі слідством.

Представник України у Венеційській комісії, Володимир Пилипенко вважає, що

незалежність судової системи буде можлива тільки тоді, коли політики втратять можливість впливу на діяльність судів, в тому числі на процес призначення суддів. Він також зазначив, що у зниженні рівня довіри громадян до суду немалу роль відіграє законодавча гілка влади, яка дозволяє собі відвертий і неприхований тиск на суд, неповагу до суду, більше того — створює в суспільстві ненависть до судів, використовуючи колективний принцип вини. Так само поводяться і представники виконавчої влади — міністри, навіть голова уряду.

         Дуже поширеною останнім часом стала критика суду та суддів за те, що до  осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності за тяжкі корупційні злочини, судом обирається запобіжний захід у вигляді застави. Якщо врахувати, що високопосадовці мають купу радників і помічників, а значить апріорі не можуть давати юридично безграмотних коментарів, то виходить, що вони свідомо вводять в оману громадськість, коли стверджують, що не можна довіряти судам, які виносять такі рішення.

         Судіть самі. Відповідно до ч. 3 статті 183 КПК Українислідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Згідно ч. 4суд має право не визначити розмір застави щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування, щодо злочину, який спричинив загибель людини, щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.

Із норм процитованої статті слідує, що тільки в випадках зазначених у частині четвертій суд має право вирішувати визначати розмір  застави чи не визначати. У всіх інших випадках - це його обов’язок. Судді закони не пишуть, вони зобов’язані їх неухильно дотримуватися. То чому ж тоді навіть виконання закону ставиться суддям у вину.

Нещодавно,«мандруючи» неосяжними просторами інтернету, зустрівся зі спробою розтлумачити відоме прислів’я «Собаки лають, а караван іде». Найбільше сподобалася точка зору одного з авторів, який вважає, що дане прислів’я слід розуміти так: не варто звертати увагу на лайки, лихослів’я, докори, плітки, слухи і тому подібне. Єдиний працюючий спосіб продовжувати рухатися вперед і при цьому не зламатися – не звертати уваги на потік необ’єктивної інформації.

Працювати у такій обстановці не зовсім легко і не просто, але ми не здаємося і не піддаємося ні на які провокації, не дивлячись на те, що на даний час  місцевий суд фактично не має союзників. Всі сторони, які беруть участь у судовому розгляді, чи то прокуратура, поліція, захист, позивач, відповідач і т.д., мають свій особистий інтерес. Для апеляційного суду ми навіть не колеги. Відношення суддів апеляційного суду до суддів першої інстанції можна порівняти хіба що з відношенням вчителя до учнів під час перевірки творів. Хоча ні. Один союзник все таки є. Це судова адміністрація. Завдяки ТУ ДСА в Закарпатській області, під керівництвом М.І. Форкоша, ми працюємо у чудових умовах і не переймаємося матеріально-технічним забезпеченням.

Важко сьогодні всім..Але ми працювали і будемо працювати заради торжества справедливості і законності. Головним чинником у нашій роботі була і є людина. Розуміємо важливість покладеного на нас обов’язку. Розуміємо, що від нас чекають відповідальних, справедливих і законних рішень. Розуміємо, що часи зараз непрості, як через війну, так і через необхідність боротьби з корупцією, на «фронтах» якої судді з одного боку повинні довести свою незаплямованість, а з другого - повинні приймати жорсткі, але справедливі рішення.

                Ця стаття повинна була бути святковою, адже присвячена Дню працівників суду, який відзначається 15 грудня. На жаль,такою вона не вийшла, але тим не менше, я хотів би привітати всіх працівників суду з професійним святом. Побажати їм якнайскорішого миру, стабільного законодавства, взаєморозуміння в колективі, справедливих зарплат, добробуту і благополуччя у родинах. Нехай наша Феміда пошле нам усім мудрості і захищає нас від всякої напасті.